ОЗ «Пустомитівський заклад середньої загальної освіти №1 І-ІІІ ступенів
Пустомитівської міської ради Львівської області»
УСНИЙ ЖУРНАЛ
УКРАЇНСЬКА ПЕРЕКЛАДАЦЬКА ШКОЛА
Андрій Содомора – «видатний львів’янин»
(УКРАЇНСЬКИЙ ПЕРЕКЛАДАЧ, ПИСЬМЕННИК, НАУКОВЕЦЬ,
ФІЛОСОФ ТА ІНТЕЛЕКТУАЛ )
Зарубіжна література - мистецтво
Розробила:
учитель зарубіжної літератури
Лутчин В.С.
ЗМІСТ
1. Вступ………………………………………………………………..………….…..3
2. Біографія…………………………………………………………………..….…....4
3. Університетські роки Андрія Содомори……………………………………...…8
4. Античність чекає на діалог. Потрібно лиш
крок ступити……...…………..…12
5. Львів
для мене, мов книжка, де кожна сторінка – то своєрідний настрій...…15
6. Переклади з античної
літератури (Архілох, Алкей, Сапфо, Анакреонт)
6. Висновок…………………………………………………………………….……23
7. Використана література……………………………………..……….………….24
Не
слово при людині,
щоб
бути словом,
А
людина при слові,
щоб
бути людиною.
А.Содомора
ВСТУП
Нове століття вже на
видноколі
І час новітню створює
красу,
А ритми мчать, як вершники
у полі,
А рима віршам запліта
косу.
І в епіцентрі логіки і стресу
Усе змішалось – рідне і
чуже,
Цінує розум вигуки прогресу,
Душа скарби прадавні
стереже
(Л.Костенко)
Такими прадавніми скарбами є ті
скарби, які передали нам стародавні народи – греки і римляни. Адже, їхня
цивілізація є найстародавнішою цивілізацією Європи, їхня література пережила
тисячоліття і ще й сьогодні чарує нас своєю красою.
Пізнати красу і витонченість античної
літератури допомагають нам перекладачі.
В історії кожного народу перекладу
належить особлива роль. Він завжди є засобом спілкування, взаємопроникнення
літератур, могутнім джерелом збагачення національної культури. Для українського
народу, з огляду на його трагічну долю, переклад був засобом самоутвердження
рідного слова, свідченням його спроможності передавати глибину думки і почуття.
Звідси, надзвичайно велика роль перекладача як посередника у зближенні народів
і культур, як митця, що засвідчує силу і досконалість рідного слова.
Українська перекладацька традиція –
багатовікова. Наша історія склалася так трагічно, що українська мова й
література ніколи не функціонували в нормальних умовах.
Саме тому перекладна література
відіграє надзвичайно важливу роль у нашому культурному житті і як зберігач
духовних цінностей, і як виховний засіб , і як
засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови.
Переклад поетичного
твору –
справа надскладна. Талант поетові-перекладачеві потрібен так само, як і
поетові-авторові оригіналу. Серед таких українських талантів чільне місце
займає Андрій Олександрович Содомора. Український перекладач, письменник,
науковець, філософ. Один із найвидатніших українських інтелектуалів сучасності,
кандидат філологічних наук, професор
кафедри класичної філології Львівського національного університету ім.І.Франка.
Автор перекладів з давньогрецької: творів Менандра, Арістофана, Софокла,
Есхіла, Евріпіда; з латинської: творів Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки,
римських елегійних поетів; прозових творів – «Жива античність», «Наодинці зі
словом», «Під чужою тінню», «Сивий вітер» ,« Лініями долі», «Студії одного
вірша»; поетичної збірки « Наодинці зі Львовом», «Сльози речей», «Усміх речей».
Член Національної спілки письменників
України, дійсний член Наукового товариства імена Т.Г.Шевченка, Лауреат Премії
імена Максима Рильського, Літературної премії ім.Григорія
Кочура(2010),літературної нагороди Антоновичів та обласної премії імені Михайла
Возняка.
Почесний громадянин міста Львова
(2012).
БІОГРАФІЯ
Андрій Олександрович Содомора
народився 1 грудня 1937р. у с. Вирів Кам’янка- Бузького району Львівської
області, в родині священника.
Він згадує: «Мій батько, священник, –
зі священичого роду, – легенда виводить цей рід із Запоріжжя. У
п’ятнадцятирічному віці (окрім нього, у сім’ї було ще 9 дітей) уже йшов за
плугом, перейнявши на себе обов’язки свого батька Григорія, який рано помер.
Важкі дороги учасника визвольних змагань. Нелегка праця сільського священика в
роки тоталітаризму. У найпохмуріші часи ніколи не втрачав твердої віри у
майбутню незалежність України. Образ батька для мене – це передусім його голос:
«Взявся за чепіги – не впускай їх із рук», «Не гніви Бога», «Друг друга тяготи
носіте» ( так він наставляв тих, хто ставав на весільний рушничок), «Май Бога в
серці».
Мама, теж із священичого роду, з тієї
ж, що й батько, Тернопільщини. Все життя тяглася до світла, до цікавих людей.
Зналась на літературі й музиці (грала на фортепіано),дбала про культурне життя
села: організовувала вистави, фестини, очолювала «Союз Українок» ( батько сам
зразковий господар, більше дбав про сільського господаря, цікавився новинками
господарювання). Все своє життя були перейняті любов’ю до своїх – трьох дочок і
мене, наймолодшого…»
Не полишає мене гірке відчуття того,
що не завжди відповідав їм, такою ж увагою та любов’ю. Можливо, саме те відчуття спонукає мене до
постійної праці (батьки дуже хотіли, щоб я писав) – прагну віддячитись їм хоч у
такий спосіб…
Час – розлучає. Але – й зближує. Не
завжди правду мовить латинське прислів’я: «Далеко від очей – далеко від серця».
Якби ж то у ті часи дитинства й
молодості таке було в мене серце до батьків, яким воно є нині!»
Дитинство Андрія Олександровича
припало на нелегкі довоєнні, воєнні й післявоєнні роки. У батьківській хаті
завжди , хай півголосом, звучала пісня – козацька, стрілецька, повстанська,
найчастіше: «Ой вийшов місяць із-за хмари». Улюблена татова – «Віє вітер, віє
буйний…».
Виховання – це були не нудні повчання та настанови, не «виховні години», це –
атмосфера хати, позиція батьків, їхнє слово! Саме тим найдорожчим крихтам
завдячує Андрій Олександрович своїм писанням чи то у прозі, чи в поезії –
вирівським крихтам. Ті крихти переважно були сумні, але – світлі.
Чужоземне слово у батьківській хаті
не було чужим. За переказами мами, бабця Олена, пораючись біля кухні, щодня
вчила німецькі слова. А дідо Савин любив дивитися на зоряне небо, спостерігав
за рухом небесних світил. Астрономія – захоплення й Андрія Олександровича.
Батьки виховували дітей власним
прикладом, пошаною і сумлінним ставленням до праці. Навчання – теж праця. Й
нині, коли закрадається думка зробити щось нашвидкуруч, згадує голос батька:
«То так господар робить?!».
До школи ходив п’ять кілометрів туди,
п’ять – назад. Через поля, за будь-якої погоди… Сил на підготовку уроків
залишалось обмаль, зате мав нагоду придивлятися до природи. Тими враженнями
живе досі…
Його невеличке село, десь за 40 км
від Львова, жило за його дитинства своїм, доволі замкнутим, але цікавим життям
– зі щоденною піснею, з переказами, казками, зі своєю, вирівською говіркою,
своїми звичаями, святами, своїм ритмом
життя. Про це все Андрій Олександрович пише у книжці «Батькова рука»
(2014), зокрема, про участь його батьків у культурному житті вирівської
громади. Звісно, це був інший світ, аніж світ міський.
Селу
перекладач Андрій Содомора завдячує своєю душею: життя серед природи,
хай і непоказної, серед живої бесіди і пісенного слова примножує струни душі,
збагачує її почуттями, що є підґрунтям творчості у найширшому розумінні слова.
Адже творцями казок, пісень, переказів, вишиванок, усіляких виробів були й малоосвічені або й неосвічені, але духовні
й душевні селяни.
Андрій Олександрович має цікаве прізвище –
Содомора. Звідки воно? Є така легенда.
Ішов козак, зупинився біля гурту людей, розговорилися. У нього питають:
« А ти звідки?». Козак відповідає: «Я із Запоріжжя». « О, та там зараз Содом і
Гомора!». Так причепилося до нього прізвище – Содомора. Андрій
Олександрович пригадував, що професор
університету Андрій Іванович Пашук, коли прочитав його прізвище, вигукнув: « О,
з козацького роду!». « Так!» – відповів він. «Пригадуєте картину Монастирського
« Запорожець»? Там козак сперся підборіддям на шаблю. Це – абсолютний портрет
мого батька».
Коли Андрій Содомора закінчував
сільську середню школу, ще не визначився
куди вступати. Любив музику, рисунок, а також літературу. Хотів,
було, вступати до Поліграфічного, на факультет
художнього оформлення книжок та журналів, але, врешті, подав документи на
історичний – думав, матиме матеріал для писання (йому вдавалися твори на вільну
тему, мріяв про писання прози, хоч й віршувати теж пробував). Подаючи
документи, якось не подумав, що історія
і його «соцпоходження» (батько священик, учасник визвольних змагань) –
речі несумісні. Не пройшов за конкурсом, перевели – на класичну філологію.
Упродовж життя не раз пересвідчився,
що випадок – це і є та точка, з якої вирисовуються, такі різні у кожної людини,
лінії долі. Так мало бути, і так сталося. Гарно про це писав хтось з елліністичних поетів:
Випадок крутить усім;
Наші задуми –забавка долі.
З нею – не сперечайсь:
Випадок крутить усім.
Ось тут, на класичному відділі
факультету іноземних мов Андрій Олександрович повів і досі веде, так би мовити
дві свої «борозни»: перекладу й оригінального писання.
Після закінчення університету один
рік був безробітним ( спотикався на графі «соцпоходження»). Їздив до
Білоруського Могильова, до Вінниці. Врешті, допомогла дуже гарна людина,
директор Обласного архіву у Львові Галина Сильвестрівна Сизоненко. Потім –
Історичний архів у Львові, де працював з латинськими документами. А далі –
Львівський медичний інститут (нині університет). Після двохтисячного року, з
виходом на пенсію, за ректорства
І.О. Вакарчука, і донині – на кафедрі класичної філології Франкового
університету. На всіх роботах відчував прихильне до себе ставлення, за що зі
щирою вдячністю згадує у своїх книгах.
УНІВЕРСИТЕТСЬКІ
РОКИ АНДРІЯ СОДОМОРИ
Університетські роки Андрія Содомори
– це насамперед викладачі-професори, які вплинули на юного студента під час
навчання в університеті.
Серед них – Михайло Йосипович
Білик,латиніст – «Олімпієць» ( так його називали студенти), перекладач
«Енеїди». Він весь у собі, маломовний; на заняттях – строгий, на іспитах – на
диво поблажливий: не звертав уваги на
шпаргалки. Заохочуючи студентів до перекладання, залюбки зачитував свої
переклади – Вергілія, Горація. А часом, розговорившись, «водив» їх вулицями
Рима й Афін, де бував за своєї молодості.
Пряма протилежність – легенда
університету Юрій Федорович Мушак, що легко бесідував зі студентами. («Я – Юрко
Мушєк, а ти як називаєшся?»). Про що тільки не йшлося у тих бесідах на перерві,
та й в аудиторії: від санскриту – до романських мов, від них – до германських,
а далі – до наших сільських діалектів; тут же – Гомер, Шевченко, Франко…
В університеті Соломон Лур’є вів
групу, в якій навчався А.Содомора з першого до останнього дня. Але
університетськими стінами їхнє спілкування не обмежилось. Андрій Содомора
згадує: «Коли Соломон Лур’є завершив викладацьку діяльність, наші зустрічі
продовжувались у нього вдома на так званих перекладацьких гуртках,, на які
приходило 5-7 молодих перекладачів. Професор був у домашньому одязі, всі ми
сідали за круглий стіл і читали грецьких авторів. Кожен по черзі перекладав,
Соломон Лур’є час від часу втручався, сам
же найбільше любив читати Арістофана. На таких зустрічах відбувався справжній
екскурс в античність, і нам здавалось, що цей Арістофан чи Горацій сидить поряд
з нами».
Соломон Якович Лур’є (07.01.1891,
Могильов – 30.10.1964, Львів) – український філолог- класик. Професор кафедри
класичної філології Львівського університету ім.І.Франка ( 1952-1964). Доктор
історичних та філологічних наук, професор, педагог і науковець, дослідник,
зокрема, грецької епіграфіки. Автор понад двох десятків наукових, популярних і
дитячих книг з античної історії, культури та літератури , перекладач творів
Ксенофонта, Плутарха та Демокріта. Він вдихнув нове життя в університетське
середовище класичної філології.
Виховав низку філологів – «класиків».
АНТИЧНІСТЬ
ЧЕКАЄ НА ДІАЛОГ. ПОТРІБНО ЛИШЕ КРОК СТУПИТИ
Свого часу Андрій Содомора зауважив,
що сучасне людство саме побудувало бар’єр між собою та античністю, а його не
мало би бути. Люди схильні будувати мури, які доводиться потім розбирати
цеглинка за цеглинкою чи руйнувати.
Один із таких нерукотворних мурів –
між нами й античними. Не одразу він постав, не одразу й впаде. Тому Андрій
Содомора дає нам, молодим, мудрі життєві поради:
·
Для тоталітарної
системи завжди були небезпечними волелюбні ідеї давніх еллінів, стоїчна
безкомпромісність римлян. Серед багатьох голосів послухайте хоча б Есхіла: «Хто
страх здолав, у того й мова вільна» чи Горація: «Май відвагу спромогтися на
свою мудрість». Згадайте долю неокласиків, передусім М.Зерова, наших
дисидентів, які й страх долали, й на свою мудрість спромагалися. Мур зводила й
освітня система. Акцентували переважно те, чим ми різнимось, а не те, щоб єднає
нас, сучасних і давніх, – на рівні думок,
почуттів, настроїв. Серед багатьох думок,
які все-таки пробилися через той мур, була й ця, з Сенеки: «Нічого немає
такого, чого б не могла здобути завзята праця, напружене й пильне старання». Її
відлуння, що у первісній версії гімну України на слова П.Чубинського: «А
завзяття, праця щира свого ще докаже», – варто й сьогодні повторювати.
·
Наша хвороба, що від
колоніального стану України, – хронічна, лікувати її особливо важко. «Пізнай
себе» – порада античних – свою історію, свою давню культуру, письменство. Маємо
зрозуміти, що на шляху до справжньої незалежності мусимо насамперед позбуватися
залежності від колишньої метрополії, мусимо виходити з тієї хвороби ( корупція,
почуття, меншовартості). Тікаючи, без належного розуміння, від одних хиб, –
зауважив Горацій, – впадаємо у ще більші».
·
Мудрість античних
людей слід наблизити до сучасників. Передусім слід усвідомити, що наші
попередники, хай і найвіддаленіші, — це, фактично, наші сучасники, бо що таке
тисячоліття з погляду вічності? Вони переймалися
тими ж, що й ми, проблемами, міркували над цими ж вічними темами: життя й
смерті, вбогості й багатства, війни й миру, добра і зла, щастя й нещастя, праці
й дозвілля, справедливості й кривди… Усвідомлюючи — не тільки вивчатимемо, а й
серцем хилитимемося до давніх авторів, бо вони — це ми; в них пізнаємо самих
себе, з ними — виразніше бачимо завтрашній день.
·
«Не для вас працюю, — повторював Сенека своїм
сучасникам, — для прийдешніх поколінь».
·
Не вони — «старі, з
бородами» ( такий «імідж» античних) — це ми старішаємо, але з віком чомусь не
набираємося мудрості. Античність не лише жива, а й молода: вони, тодішні, —
ближчі до Природи, до Слова, ніж ми, теперішні. Від них черпала енергію доба
Відродження, Просвітницька доба, мали б черпати й ми у нашу збурену потоками
інформацій, гарячкову добу.
·
Сьогодні, при
інтенсивному спілкуванні з інтернетом, важливо пам’ятати, що мудрість – це не
сукупність знань. Мудрість – це спосіб життя, життєва позиція; це – свобода й
усі чесноти. Міркування античних знали й пропагували й отці Церкви. Згадаймо
хоча б такі їхні вислови: « Мудру людину не ламає страх, не псує влада, не
вивищують успіхи, не пригноблюють невдачі»; «Найвища мудрість – це достойне,
чесне життя». А як актуально звучать слова Петрарки: «Одна річ – мудро говорити,
інша – мудро жити; одна річ – коли тебе вважають мудрим, інша – коли ти насправді є таким»! Або ж: «Найбільша
глупота – це коли людина сама себе
вважає мудрою» – майже, як у Сократа:
«Знаю те, що нічого не знаю» – щось геть
протилежне до зарозумілого «всезнайства». Спілкуючись із молоддю, помічаємо, що
їй набридло «мудре» красномовство. Свідченням цього є ,зокрема, популярність
творів Сенеки, що є щирою й простою, далекою від моралізаторства бесідою з
читачем. А втім, в Україні, як і в давній Елладі, людина завжди прагнула
цікавої, живої бесіди. Її так бракує у наші інтернетні часи!
·
Важливу роль у цьому
відіграє освіта. Починати треба зі школи. Школяр або зацікавиться античністю,
або назавжди від неї відвернеться. А зацікавити його може, власне, ось така
проста людська мудрість, живі приклади з історії, паралелі з сучасністю, а не
запам’ятовування дат, не перекази «змісту» творів чи бездумне вивчення
напам’ять афоризмів, міфів тощо. Учневі не так важливо знати усі пригоди
Одіссея по черзі, як розуміти науку, яку він дає нам, сьогоднішнім. Стисло
кажучи, школяр, мав би побачити цікаву стежку, якою, незалежно від обраної професії,
йшов би все життя.
·
Людину віддавна
цікавила загадкова природа поклику, шо провадить нас на стежку повернення – до
джерел, до дитинства. Ще античні зауважили: ні з чим іншим так не квапимось
розпрощатися, як із дитинством, і до нічого іншого так не прагнемо повернутись,
як до нього — дитинства. Повертаємось уже іншими: щось набули, а щось —
втратили. Набули знань, досвіду; втратили — свіжість бачення світу, живу
зацікавленість усім довкола. Як окрема людина повертається до свого дитинства,
так людство загалом — до минувшини, до античності, до своєї весни, де
філософська думка і поетичний образ були єдиним, одне одному додавали і снаги,
й нев’янучого тривання у часі….
Андрій Содомора – перекладач
■ ■ ■
Серце, серце!
Біди люті звідусіль тебе смутять -
Ти ж
відважно захищайся, з ворогами поборись.
Хай на
тебе скрізь чатує ворожнеча - завжди будь [134]
Непохитне.
Переможеш - не хвались відкрито цим,
Переможене
- удома в самотині стримуй плач,
Радість є
- радій не надто, є нещастя - не сумуй
Понад
міру. Вмій пізнати зміни в людському житті.
■ ■
Всі шляхи
богам відкриті -
Часто з
чорної землі
Піднімають
горем вбитих,
А не раз
по волі їх
Самовпевнені
і горді,
Мов
підкошені падуть.
І тоді за
лихом лихо
Гне їм
спину, і вони
Йдуть по
світу жебраками
Без думок
і без мети.
(А.Содомора, 2000)
Переклади творів Сапфо
Дай мені в хвилини благань узріти
Образ милий твій, всемогутня Геро,
Ти, якій славетні царі Атріди
Палко молились.
Тут вони, по ратних трудах з-під Трої
Пливучи, зійшли на священний берег,
Переклади
поезій Сапфо
В час, коли свій шлях довести до цілі
Їм не щастило.
Тут вони благали тебе і Зевса
Помогти й принадного Діоніса,
Нині ти й мені поспіши на поміч
Знову, богине.
■ ■ ■
З Кріту ти сюди завітай, богине,
В храм святий, де яблунь квітучі віти
Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине
Ладану подих.
Де вода біжить джерелом холодним
З-під розлогих яблунь, де вкрили густо
Землю всю троянди, а шелест листя
Сон навіває.
Де весна, прибравши барвистим цвітом
Щедро луг зелений, в священній тиші,
Ледве трав торкаючись, благодатним
Леготом дише.
Там вінок надівши з весняних квітів,
Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро
Ним наповнюй келихи, о Кіпрідо,
■ ■ ■
Яблуко спіле смачне там на гілці собі червоніє
Ген, аж на самім вершечку - забув садівник обірвати.
Ні, не забув - не зумів він того досягнути вершечка.
■ ■ ■
Жереб мені
Випав такий:
Серцем палким
Любити
Ласку весни,
Розкіш, красу,
Сонця ясне
Проміння.
■ ■
Не в силах ткати я -
Серце болить,
O рідна мамо!
Жагою, мов вогнем,
Мучить мене
Кіпріда ніжна. [150]
Переклади з Алкея
Біль гіркий колись переніс, говорять,
Цар Пріам з дітьми через твій, Єлено,
Злочин, як спалив Іліон священний
Зевс-громовержець.
Не з такою в колі богів весілля
Еакід справляв, а з палат Нерея
В дім Кентавра він заманив любов'ю
Дівчину ніжну.
Так колись Пелей на дівочім стані
Пояс розв'язав і жаданим шлюбом
Поєднались він і дочка найкраща
Бога Нерея.
Рік минув - родився півбог безстрашний,
Син білявий в них, жеребців погонич,
А з вини Єлени в боях фрігійці
Кров'ю стікали.
■ ■ ■
З краю світу прийшов
На батьківщину ти.
Меч з собою приніс,
Вірний в бою тобі.
Рукоятка його
З кості слонової
У каймі золотій.
Ним вавілонянам
Ти безстрашно служив -
Виручив їх з біди.
Перемігши в бою
Велетня,- ростом він
Ліктів п'ять досягав. [144]
■ ■ ■
Землі ділянку добру на видноті
Лесбійці спільно виділили для всіх.
На ній жертовники на славу
Там спорудили богам
безсмертним.
І Зевса-батька кликали, і тебе,
Богине Геро, матір прославлену
Всього живого, третім з ними
Кликали у молитвах
Діоніса.
То ж нині вчуйте ви і мої слова,
Якими вас благаю - звільніть мене
Від мук нестерпного
вигнання,
Край покладіть ви моїм
нещастям.
А сина Гірри нині настигне хай
Рука Еріній мстивих: колись із ним
Ми кров'ю жертви поклялися
В дружбі і вірності
непорушній
Або у чорну землю лягти усім
У битві з тими, хто управляв тоді,
Або самих їх перебивши,
Врешті народ від
страждань звільнити.
Та він, пузатий, совість утративши,
Глухий душею, клятви священні ті
Під ноги кинувши нахабно,
Місто і нас, мов хижак,
шматує.
ДО
САПФО
Сказати дещо хочу тобі одній,
Але, як тільки глянеш на мене ти, -
Уста мої змикає сором,
Перед тобою стою
безмовний.
ВІДПОВІДЬ
САПФО
Коли б твій намір чистий і добрий був,
Тоді б і слово легко злетіло з уст,
І вниз очей не опускав би,
Сміло сказав би, чого
бажаєш.
Переклади
з Анакреонта
Золотоволосий Ерот мене
Знову поцілив пурпурним м'ячем —
Дівчину в барвних сандалях тепер
Каже мені забавляти.
Лиш залишилося кляте дівча, —
З Лесбосу славного родом воно, —
Та й, осміявши мою сивину,
Іншому звабно моргає.
Дай мені Гомера ліру
Без струни, що зве до бою,
Принеси глибокий келих
І ті приписи, що кажуть,
Як з вином змішати воду*.
Вип'ю трохи — й
затанцюю
І, забувши про повагу,
Струн торкнуся, заспіваю
Голосну застольну пісню.
Дай мені Гомера ліру
Без струни, що зве до бою.
ЛЬВІВ ДЛЯ МЕНЕ, МОВ КНИЖКА, ДЕ КОЖНА
СТОРІНКА – ТО СВОЄРІДНИЙ
НАСТРІЙ
Андрій Содомора воліє жити непомітно.
Мандрувати любить радше у духовному просторі, навмання походити вуличками
старого Львова, розмірковуючи про щось своє. Найцікавіше з прочитаного,
почутого і побаченого, що відстоялось у душі, перекладає на папір.
Андрій Содомора писати почав десь
двадцять років після того, як перекладати (щоправда, ще за учнівства пробував
писати щось своє).
Праця над перекладом була доброю підготовкою
до власного писання: дедалі легше ставало викладати свої думки й настрої на
папір. Содомору більше знають як перекладача, аніж як письменника. Що ж до
особистої думки про себе, перекладача й письменника, згадує вислів Сенеки та й
усієї античності: «Поспішай до мене, але до себе – насамперед». Кожен хоче
зрозуміти себе, поділитися «своїм» – з іншими. Є зрозуміло, й у перекладах
частка того загадкового «я», особи перекладача, але все-таки стежка до себе –
це передусім стежка оригінальної творчості.
Ця стежка бере початок від рідного
села Вирів. Письменник згадує «Селу я завдячую своєю душею: життя серед
природи, серед живої бесіди і пісенного слова примножує струни душі, збагачує
її почуттями, що є підґрунтям творчості. Містові ж завдячую своїми знаннями:
викладачі, бібліотеки, цікаві люди, з якими спілкувався, та й нині спілкуюсь,
самі кам’яниці з латинськими написами на них, ратушний дзвін, Високий Замок, з
якою любив озирати панораму Львова, дивитись на пряму, мов лінія долі, вулицю
Богдана Хмельницького, що провадила до мого села, принишклі передмістя, особливо
Замарстинів, де часто винаймав помешкання…
А от перша моя зустріч зі Львовом, ще
за дитинства, триває у моїй пам’яті, не торкнута часом, ще й досі: торохтіння
воза міською бруківкою, кам’яні леви на Хмельницького при брамі колишньої
фабрики Бачевських, а ще – ті, що дивляться на Львів, на захід сонця, леви з
кам’яного грота за Замковій алеї ( там я за студентських років бував найчастіше).
Для тих, хто приїхав з села, Львів,
образно кажучи, – був своєрідний лабіринт.»
Про все це Андрій Содомора пише у
книжках: «Наодинці зі Львовом. Поетичні проходи» (2005), «Anno Domini:
латинські написи Львова (2008;2016), «Пригорша хвилин» ( 2007,2012), «Сльози
речей» ( 2014).
У книзі «Сльози речей» письменник
пише: «Львів – наче книга, якої загалом не читаємо, а лише пробігаємо оком…» І
дійсно, людина завжди у поспіху: «забіжу», «прибіжу», «загляну», «заскочу».
Гостей Львова пізнаємо по тому, що вони час од часу зупиняються, приглядаються…
Ми ж, львів’яни, все відкладаємо на завтра. «Vigilate! Nescitis enim horam
(Чувайте, бо не знаєте години) – нагадує латинський напис на дзвоні львівської
Ратуші.
Кожна кам’яниця – наче цікава книга,
що чекає свого читача. Пан Андрій любить Львів осінній – разом з «Львів‘янкою
Осінню» приємно блукати його вулицями, дослухатися до перелітних настроїв тієї
сумовитої але такої поетичної, багатострунної пори:
Блукає Львовом осінь – листоноша,
Забуте щось нашіптує й мені…
У вітру барокового розкошах
Купаються фігури кам‘яні….
У книзі Андрія Содомори «Сльози
речей» живе незвичайний Львів – Львів тонких настроїв та почуттів. Книга дуже
настроєва, дуже львівська, у ній автор запрошує нас у мандрівку Львовом,
насамперед власним, внутрішнім.
Рефреном тут можуть слугувати слова
Вергілія «Є таки сльози речей, і що смертне – торкається серця». І як загублена
на білому снігу рукавичка плаче за своєю господинею, так самотня людина у
міському просторі сумує за втраченою гармонією життя – «золотим віком». Проза
Андрія Содомори переливається в поезію, а психологічні спостереження – у
філософські медитації.
Андрій Содомора переклав понад 160
латинських афоризмів на будинках Львова. Цим написам присвячена книга «Anno
Domini». Він є одним із авторів цієї книжки: переклав переважно ті написи, які
складені віршем. Книга (автор проекту Василь Габор), що вийшла у видавництві
«Піраміда», привертає увагу передусім світлинами, що їх з такою любов’ю до
Львова і з таким творчим хистом виконав Андрій Кісь. Кожна деталь тут світиться
якимось глибинним проникненням автора світлин саме у духовне життя міста. А ще
велику роботу провів молодий науковець, викладач ЛНУ, класичний філолог Маркіян
Домбровський – подав ці написи у науковому контексті, дослідивши їхні
літературні джерела.
У кожному написі глибока й актуальна
думка. Бо всі ті написи про вічне – багатство та вбогість, життя та смерть,
чесноти та недоліки.
Дуже цікавий триповерховий будинок з
трьома вікнами, побудований у стилі Ренесансу 1570 року для лікаря Д.Гепнера.
Цей будинок отримав назву «Докторський дім» (площа Ринок, 28). Два його портали
і вікна прикрашені латинськими сентенціями.
Deus meus et omnia. – Бог мій і все.
Quís divés? Qui níl cupiát. Quis
paúper? Avárus. – Хто багатий? Той, хто нічого не бажає. Хто бідний? Той, хто
жадібний.
Далі читаємо:
Nunquam discrĕpant utĭle a decōro.
– Ніколи корисне не розбігається з прекрасним.
Probus invīdet nemĭni. – Чесний не
заздрить нікому.
Domat omnia virtus. – Усе підкоряє
чеснота.
Virtūtis praemium – honor. – Повага – нагорода за мужність.
Ubi charĭtas, ibi deus. – Де
милосердя, там і Бог.
Ubi uber, ibi tuber. – Де достаток,
там нещастя.
Ubi opes, ibi amīci. – Де багатство
там друзі.
Дуже оригінальним є й «будинок
Календаря» на вул. Вірменській, 23. На центральному барельєфі – Сатурн у
вигляді напівлежачого сивого діда з крилами, лівою рукою він спирається на
пісочні ваги, а на долоні правої руки тримає велику кулю.
Над цим барельєфом чорною фарбою
написано:
Aúreus hánc vit(am) ín terrís
Satúrnus agébat. – Золотий Сатурн проводив це життя на землі.
На останньому лівому барельєфі
зображена весна. Над барельєфом напис: Ver (весна), а під ним такі рядки:
Ergo age, terrae
Píngue solúm primís extémpl(o) a
ménsĭbus ánni
Fórtes ínvertánt tauri.
Отже, до справи!
Нехай негайно з перших місяців року
сильні воли перевертають родючу землю.
А далі йде літо, осінь та зима.
Латинські написи є і на сучасних
будинках. Вхідні двері будинку на вул. Парковій, 14, прикрашає барельєф із зображенням
воїна, а над барельєфом – напис:
Inimīce, praeteri hane domum!
Недруже, обминай цей дім!
На вул. М.Конопницької, 3, на
будинку, збудованому вже у ХХст.,є п’ять таблиць з латинськими сентенціями із
першого афоризму старогрецького лікаря Гіппократа ( 460-370 рр. до н.е.):
Vita brevis. – Життя – коротке.
Ars longa. – Мистецтво – вічне.
Occasio praeceps. – Випадок
швидкоплинний.
Experientia fallax. – Досвід оманливий.
Iudicium difficĭle. – Судження
важке.
Гіппократ вважав, що опанувати
мистецтво не можливо протягом всього життя. І.Франко цей вислів трактував так:
Життя коротке, та безмежна штука
І незглибиме творче ремесло.
Уздовж фасаду бібліотеки технічної
літератури на вул. Професорській, 1 є напис:
Hic mortui vivunt et multi loquuntur.
– Тут живуть мертві і німі розмовляють.
На головному корпусі національного
університету «Львівська політехніка» ( вул. С.Бандери, 12) читаємо:
Littĕris et artĭbus. – Для науки і
для мистецтва.
На головному корпусі Львівського
національного університету імені Івана Франка ( вул. Університетська, 1)
написано:
Patriae decori, civibus educndis. –
Для слави батьківщини і виховання громадян.
«Наодинці зі Львовом» – поетична книжка про
Львів, проілюстрована світлинами, подає цілісну, настроєву і пізнавальну
мозаїку давнього, одначе й молодого міста.
Андрій Содомора зумисне пов’язав
назву своєї книжки з відомими і «Історичними проходами по Львові» І.
Крип’якевича, запрошуючи читачів на прогулянку вуличками рідного міста,
знайомого і незнайомого. Така мандрівка приносить не тільки насолоду, але й
поглибить наші знання з історії Львова.
На прекрасних світлинах львів’яни
упізнаватимуть різні закутки й несподівані ракурси відомих будівель. А для
гостей міста ця поетична книжка може стати туристичним путівником.
Дуже красива книга. Атмосферна та
незвична. І дуже якісна поезія. Складна, нетривіальна і дуже львівська.
З ріки стрімкої виловили мить…
У чорно-білім, крізь сльозину, – гама
кольорів,
Коли теперішнє – душею зрить...
Чи не остання в році заметіль:
Вже незабаром іди березневі,
А ще бреде снігами день по дневі –
Мете, трясе і сипле звідусіль…
Над Львовом листя сиплеться –
Не все ще облетіло.
Ще
тіло Львова теплиться,
Камінне
тіло.
У
гривах левів – просивінь;
Усе
вже в них збулося.
Вітає
їх із просині
Львів’янка
Осінь…
Коли
ступає Львів за вечерову грань
І
зависає час (перечипивсь на вежі),
Сопілка
йде навшпиньках, полохка, як лань:
Сріблясту
пастораль камінним львам мережить.
На
площі Ринковій, де лев’ячу ходу
Годинник
вежовий розмірено маркує, –
Нептун.
Лишивши лазурових хвиль гряду,
Бог-мореплавець
– над бруківкою міркує.
ВИСНОВОК
Андрій Содомора, без перебільшення, –
геніальний перекладач і самобутній письменник – письменник настрою і глибокої
філософічності. Він – немов справжній римський аристократ, який зовсім не
переймається статками, а зацікавлено спостерігає за життям, з ніжністю і
глибиною передає його порухи та настрої. А настрій, мов подих вітру, його важко
впіймати, але Андрію Содоморі таки вдається відобразити у сув’язі слів усміх чи
сльози речей. Андрій Содомора – не лише світла, мудра і добра людина, а й
втілення живої античності, легенький усміх якої лежить майже на всій його
оригінальній творчості.
Поетичне, прозове й перекладне слово Андрія Содомори
– скромного, інтелігентного, вдумливого українського літератора, спонукає до
глибокого роздумування. Яке воно, те слово? Передусім – воно з тих слів, які
треба читати не лише фізичним оком, а й оком думки, духом людської суті,
серцем: «Життя людини – це життя думки» (Сенека)
Перу Андрія Содомори належать відомі
вислови:
·
Не слово при людині,
щоб бути словом, а людина при слові, щоб бути людиною.
·
…найбільше диво, яке
покликане плекати в людині людяність, – Слово…
·
Не здобутки техніки,
а вага Слова в суспільстві визначають рівень його цивілізації.
·
Сучасність живе
пошануванням давнини…
Андрій Содомора своїм життям,
творчістю доводить: усі його літературні здобутки – задля розквіту української
літератури, рідної мови та України.
Працюймо, щоб повернути ті часи, коли
мозок думає, а не лічить! Засіб самопізнання, своєї ідентичності — у мові, у
рідному слові; дослухаючись до нього, зробимо наш поступ очевидним, а діла наші
свідчитимуть: ми пізнали себе і йдемо — горді тим, що вистояли! Любов до
України — це любов до рідної мови, бо ж мова — це серце України, наше серце!
ВИКОРИСТАНА
ЛІТЕРАТУРА
1)
А.Содомора. Історія
одного перекладу, або моя перша книжка, Львів, Літопис, 2017.
2)
А.Содомора. Усміх речей. ЛА «Піраміда», Львів,
2017.
3)
А.Содомора. Сльози
речей. ЛА «Піраміда», Львів, 2014.
4)
А.Содомора. Наодинці
зі Львовом, Львів, Літопис, 2006.
5)
А.Содомора, М.Домбровський,
А.Кісь, «Anno Domini» латинські написи Львова, ЛА «Піраміда», Львів, 2016.
6)
Богдан Дячишин
«Крихти живого часу Андрія Содомори», видавництво «Ярославів Вал», 2017.
7)
А.Содомора: «Не можна
захоплюватися тим, що зробив».
8)
А.Содомора. Портрет
крізь шибку.
9)
А.Содомора: «Я не
наважився б щось змінювати у своєму, зітканому із випадковостей, житті»,
10)
А.Содомора: У
Франковий вуз на лекції ходив з чорнильницею (інтерв’ю з України)
11)
А.Содомора: «Найвища
мудрість – це достойне, чесне життя»
12)
А.Содомора: « Що
більше зроблено – то більша відповідальність»
13)
А.Содомора: « Не
можна плекати мову, не повертаючись до свого кореня, до себе, до своєї душі…»
14)
А.Содомора: « Наша
мова всихає»
15)
А.Содомора: «В
античности, кроме предостережений, найдеш и утешение в нашей суете»
Немає коментарів:
Дописати коментар